Головна | Реєстрація | Вхід | RSS
 
Меню сайта
Міні-Чат
200

Каталог статей

Головна » Статті » Методична сторінка » Виховна робота

Принципи процесу виховання – їх характеристика

Принципи процесу виховання – їх характеристика

 Анотація

В роботі „Принципи процесу виховання – їх характеристика ” глибоко на науково-практичній основі, звертаючись до педагогічної спадщини вітчизняних просвітителів, розкриті принципи процесу виховання. Автор висвітлює концепцію національного виховання і її принципи. Наведені приклади практичної реалізації принципів виховання в освітньому закладі. У висновках автор окреслює основну мету виховання – соціальну ідею, а саме формування цілісної особистості громадянина України.
Вступ

Суспільство як соціальне об'єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, систематичної та організованої роботи з виховання кож­ної особистості. Зупинення цього процесу - катастро­фа для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості. Ще Я.-А. Коменський зауважував, що зневага до виховання є кроком до заги­белі людей, сімей, держав і всього світу. Тому вихован­ня з погляду суспільного розвитку є провідною сферою діяльності як окремої людини, так і людської спільноти. Завдяки йому людство забезпечує свою безсмертність у соціальному розвитку.

Виховання дітей шкільного віку здійснюють у процесі навчання і виховної роботи у школі та за її межами. Воно є цілісним процесом, у якому органічно поєднані змістова (сукупність виховних цілей) і процесуальна (самокерований процес педагогічної взаємодії вчителя й учня, що пе­редбачає організацію і функціонування системи виховної діяльності та самовиховання учнів) сторони.

Цей процес є двостороннім (обов'язкова взаємодія вихо­вателя і вихованця), цілеспрямованим (наявність конкрет­ної мети), багатогранним за завданнями і змістом, склад­ним щодо формування і розкриття внутрішнього світу дитини, різноманітним за формами, методами і прийомами, неперервним (у вихованні канікул бути не може), тривалим у часі (людина виховується все життя).

Результативність виховного процесу потребує, щоб його цілеспрямована організація здійснювалася на основі єдиних принципів, яких повинен дотримуватися освітній заклад і кожний вихователь. Принципи виховання - це керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу. Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи.

 I. ПРИНЦИПИ ВИХОВАННЯ

Процес виховання ґрунтується на принципах:

1.1. Цілеспрямованість виховання. 

Початком будь - якої діяльності, зокрема виховної є визначення мети. Мета виховання - це визначення результатів в розвитку й формуванні особистості, яких намагаються досягти при проведенні виховної роботи. Знання мети дає педагогу чітку уяву, яку людину він повинен формувати, а від цього залежить спрямованість і осмисленість його виховної роботи.

„Що б ви сказали про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зміг би відповісти на ваше запитання про те, що він хоче будувати, - храм, що присвячений богу іс­тини, любові й правди, чи просто дім..., готель..., кухню..., музей... чи, нарешті, хлів для складання туди різного, ніко­му не потрібного мотлоху? Те саме ви повинні сказати про вихователя, який не зможе чітко визначити вам мету своєї виховної діяльності”, - так про мету виховання писав К.Д. Ушинський. Тож мета виховання та цілі, або ми називаємо завдання виховання, є визначальною характеристикою виховної системи. Маючи мету, педагог вчасно зможе побачити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес. Мета виховання - це соціальна ідея, яка перетворилась у внутрішній детермінант життєдіяльності вихованця.

1.2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів.

Педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю в учнів достатнього життєвого досвіду. Задача педагога – це виховання творчої особистості і реалізація цієї задачі можлива лише при умові формування в особистості учня самостійної, творчої ініціативи і активної позиції, тому різноманітна діяльність учнів це основа виховання. Цей принцип передбачає безпосередню участь учнів в трудовій, пізнавальній, художньо - творчій діяльності, роботі в органах учнівського самоврядування - все це розвиває соціальну активність, ініціативу. Стимулюючи розвиток самостійних починань учнів, вчитель дбає, щоб у їх поведінці органічно поєднувались слово і діло, відповідальність за результати справи. цього можна досягти при безпосередній участі учнівських колективів у плануванні різнобічних корисних справ, переконанні в їх необхідності і значенні, аналізі та оцінюванні результатів. Важливо залучати учнів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організованість, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують волю, доводять розпочату справу до кінця і таким чином переконуються, що навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими. При цьому важливо запобігти жорсткому регламентуванню діяльності учнівського самоврядування, адмініструванню та надмірній опіці.

Слід відзначити, що у згуртованому колективі де панує здорова громадська думка, атмосфера доброзичливості, розвинута взаємовимогливість, як правило, успішно відбувається самовиховання особистості, що сьогодні дуже важливо. Задача педагога допомогти учневі знайти свій ідеал, свою життєву мету, переконати, що доля кожного залежить не лише від виховної роботи в закладі, а і від самостійної роботи над собою, тобто від самовиховання. У процесі організації самовиховання учнів в нашому закладі педагоги навчають їх спеціальним прийомам роботи над собою. Наведу окремі приклади прийомів самостійної роботи над собою.

-                   Прийом самопереконання. Його суть полягає в тому, що учневі пропонують у певній конкретній ситуації знайти аргументи і за їх допомогою переконувати себе в тому, правильно чи не правильно він вчинив, або в конфліктній ситуації переключати думки на інші теми і справи які відвернули б його від конфлікту, заспокоїли.

-                   Прийом самонавіювання. Його пропонують використовувати у випадках, коли необхідно подолати в собі страх перед труднощами, не упевненість перед власними силами, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення учнем подумки або в голос певних суджень. Наприклад, щоб подолати запальність, можна запропонувати таке судження: „ненавиджу в собі запальність. Я повинен і можу її позбутися”.

-                   Прийом самопідбадьорювання. Він ефективний коли учень губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях.

-                   Прийом самозахочення. Застосовують у випадках, коли учень долаючи певні труднощі, виконав складне завдання.

-                   Прийом самопримусу. Допомагає у боротьбі з внутрішньою неорганізованістю. Небажанням вчитися чи працювати.

-                   Прийом самоаналізу. Йому належить вирішальна роль у самовихованні. Він передбачає уміння аналізувати свої вчинки, дати певну оцінку.

-                   Практичні прийоми. До них, зокрема належить прийом крок у перед- щоденне планування діяльності на наступний день. Доповнює його прийом „оцінювання прожитого дня – аналіз учнем своїх дій, вчинків та недоліків”.

-                   Прийом „правила моєї поведінки”. Полягає у дотриманні складених для учня правил поведінки. Привчає до виконання своїх обов’язків.

-                   Прийом самозобов’язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на місяць, чверть, півріччя або рік, залежно від того, які риси особистості він прагне сформувати чи подолати і в якій термін.

-                   Прийом „упізнай себе”. Має характер гри. Учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвище, той впізнає себе, а товариші доповнюють цю характеристику.

-                   Прийом „самохарактеристики”, „взаємохарактеристики”. Полягає у тому, що підготовлені таким чином характеристики обговорюються в колективі, це привчає учнів до самоаналізу і дає педагогові багатий матеріал для роботи з ними. Так педагоги допомагають учням в роботі над собою по самовихованню.

1.3. Повага до особистості дитини та розумна вимогливість до неї. Головний сенс гуманістичної педагогіки - це довірливі, щирі, основані на взаємній повазі стосунки між вихованцями і педагогами. Відома формула А.Макаренка „якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї” так виражає суть цього принципу. Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або припиняти, гальмувати певні вчинки учнів. Вимоги можуть бути прямими є непрямими. Прями вимоги педагога повинні бути позитивними, стимулювати цілком певні вчинки; непрямі – можуть бути позитивними (прохання, довіра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд), але до таких дій потрібно вдаватися педагогу в крайньому випадку. Вимоги вчителя чи колективу педагогів стають особливо ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку учнівського колективу і підтримуються нею. За таких умов громадська думка стає одним із засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень і норм від правил співжиття). Розумна педагогічна вимогливість немає нічого спільного з приниженням гідності учнів, адмініструванням, використанням погроз, силових методів. Нерозумним є також поблажливість і потурання примхам учнів.

1.4. Опора на позитивне в людині.

Виховання передбачає опору вихователя на хороше в людині, довіру до здорових намірів і прагнень учнів. Не можна зосереджуватися лише на негативних рисах характеру і поведінки учнів, дорікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негативне. Таке відношення може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

Принцип опори на позитивне в людині ставить серйозні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків між учителями та учнями, продуманого змісту навчально - виховних занять, їх форм і методів.

1.5. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів.

Одне із завдань педагога – бачити неповторність, творчу індивідуальність кожної дитини, виявляти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуальний талант тому кожний педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю, мислення, пам’ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спираючись на позитивне усувати негативне в їх діяльності та поведінці. „Вихователь повинен прагнути, пізнати людину такою, - писав К.Д. Ушинський - якою вона є насправді з усіма її слабкостями і в усій її величі, з усіма її буденними дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами... Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу, - а засобі ці величезні”. Індивідуальний підхід до учнів у вихованні, індивідуальна корекція зальної системи виховання – важлива вимога до організації виховного процесу і одна з умов підвищення його ефективності. Виховні заходи, які не враховують цієї вимоги, не заторкують внутрішніх сторін особистості вихованця є мало ефективними.

Однією з форм вивчення особистості учня в нашому професійному ліцеї є психолого - педагогічний аналіз, який проводиться на першому курсі в першому семестрі. Попередня підготовча робота до психолого - педагогічного аналізу – це анкетування серед учнів та батьків, соціометричні дослідження, індивідуальні спостереження. Узагальнені результати роботи по вивченню особистості учнів розглядують на психолого - педагогічному консиліумі педпрацівників та приймаються конкретні пропозиції щодо подальшої роботи з кожним. Як результат, складається психолого - педагогічна характеристика учнів групи і конкретний перспективний план навчально - виховних задач.

1.6. Принцип системності, послідовності і наступності у вихованні.

Людина являє собою систему знань, ставлень, поглядів, ідеалів, переконань тощо. Тому і формування її як особистості має здійснюватись, як цілеспрямований, поетапний процес, що становить цілісну систему, тобто сукупність закономірно побудованих, динамічно зв’язаних компонентів (явищ, процесів, впливів, етапів), взаємодія яких породжує нову системну якість. Системний підхід охоплює всі основні сторони проектованих систем навчання і виховання – від постановки цілей і конструювання навчально-виховного процесу до перевірки ефективності роботи нових систем, їхньої апробації і поширення. Системність є найбільш ефективним підходом до здійснення виховного процесу, ефективність якого залежить від послідовності, безперервності педагогічних впливів на учнів. Мова йде про систему педагогічних впливів, яка забезпечує формування в кожного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально вольових рис, навичок і звичок правильно орієнтованої поведінки, цілісної особистості. Такі якості людської особистості не можна сформувати, якщо виховний процес являтиме собою випадковий набір виховних заходів, що матимуть епізодичний, а не системний характер. Реалізація цього принципу передбачає передусім, що залежно від віку та рівня розвитку учнів педагог добирає зміст і методику виховної роботи з ними. З віком змінюється педагогічне керівництво дитячим колективом, що виявляється у наданні йому більшої самостійності в усіх питаннях його життєдіяльності. Підвищується і вимогливість до нього вихователів. Важливо прогнозувати можливі наслідки заходів впливу на учня. Тому надзвичайно важливий індивідуальний підхід до кожного учня, бачення кожного учня таким, яким він є; важлива послідовність, узгодженість, систематичність і системність, планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих меті, принципам, завданням, змістові, формам і методам виховної діяльності загалом. У вихованні треба спиратися на набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки.

1.7. Єдність педагогічних вимог школи, сім’ї та громадськості.

За результати виховання підростаючого покоління відповідає не тільки школа, а все суспільство. Дитина виховується не тільки в сім’ї та школі. На неї впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо контрольованих. Оскільки „усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у численні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини”, виникають не тільки істотні виховні резерви, а й певні труднощі. Розумні, стійкі та єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефективність виховного процесу. Така єдність є однією з умов оптимізації виховного процесу. Освітній заклад як провідна ланка в системі виховання учнівської молоді повинна не лише залучати до цієї справи сім’ю, громадські та інші організації, а й озброювати їх основами психолого - педагогічних знань, передовим досвідом виховання, дбати про підвищення педагогічної культури батьків.

В професійному ліцеї де я працюю для проведення спільної виховної роботи залучаються працівники ЮНЕСКО, органів ДАІ, лікарі, ветерани праці і війни, воїни афганці, випускники ліцею, роботодавці, народні артисти, поети. Був в гостях космонавт Л. Каденюк.

 1.8. Єдність свідомості й поведінки.

Поведінка людини - це її свідомість у дії. Як суспільний продукт, свідомість формується в процесі суспільної практики. Особливе значення єдності свідомості й поведінки, як принцип виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб’єктивного смислу, став переконанням, поєднанням зі знаннями і практичними діями. Виховання такої єдності свідомості - складний і суперечливий процес, тому що формування навичок правильної поведінки набагато складніше ніж виховання свідомості. Для подолання цієї суперечності необхідне правильне співвідношення у формуванні свідомості та суспільної поведінки, вироблення в учнів несприйнятливості до будь - яких негативних впливів, уміння і готовність боротися з ними.

1.9. Зв’язок виховання з життям.

Його суть – орієнтація учнів на те, що вони повинні жити життям суспільства, брати посильну участь у ньому вже за шкільною партою і готуватися до трудової діяльності. Реалізація цього принципу передбачає використання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, систематичне ознайомлення учнів із суспільно – політичними подіями в країні, залучення їх до посильної участі в громадській роботі.

Прилучаючись до активного життя, учні засвоюють досвід старших поколінь, можуть і повинні брати посильну участь у процесі державотворення. Завдяки цьому в них формується психологічна, моральна і практична готовність до самостійного суспільного життя й діяльності.

1.10. Виховання в праці.

Праця - єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб людей, це фактор всебічного розвитку особистості. Сумлінне ставлення до праці – важлива риса людини, нетерпимість до порушень трудової дисципліни, розкрадання народного добра.

Тому основою цього принципу є ідея, що формування особистості прямо залежить від її діяльності та особистої участі в колективній праці. Тому цей принцип ґрунтується на такій психологічній якості, як прагнення дитини до активної діяльності.

Вже стало традицією, що учні нашого ліцею беруть на себе відповідальність за належний санітарний стан приміщень і території закладу, займаються озелененням, висаджують квіти і здійснюють за ними догляд, а влітку створюють добровільні загони і працюють на полях сільськогосподарських підприємств, потужних агрофірмах, тепличних господарствах.

1.11. Комплексний підхід у вихованні.

Ґрунтується на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів виховання; єдність виховних впливів школи, сім’ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів; єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і коригування виховної роботи.

Наголошуючи на важливості та необхідності дотримання цього принципу В. Сухомлинський писав, що не можна вилучати з системи виховання жоден аспект. Упустивши щось одне – виховання переконань, виховання людяності, виховання любові до праці – вже не вдасться вирішити інші завдання.

 II. ПРИНЦИПИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ

Ще півтора століття тому К.Д.Ушинський обґрунтував, посилаючись на світовий досвід, що „основи виховання і мета його, а значить, і головний його напрям, різні в кожного народу”, що будь-який народ має „свою, особливу мету виховання”. Мета виховання в національному відображає глибинне загальнолюдське.

Мета українського національного виховання – плекання підростаючих поколінь з глибоко національною свідомістю і самосвідомістю, характером, світоглядом та ідеалами на традиціях культури, духовності рідного народу, на кращих досягненнях інших народів.

Українська система виховання – це історично обумовлена і створена рідним народом система виховних впливів на особистість, родинних цінностей, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, навчально – виховних осередків, закладів та інших форм соціального життя. Вона спрямована на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку національної матеріальної і духовної культури. Українська система виховання упродовж століть розвивається, вдосконалюється, ґрунтуючись на ідеях народної мудрості, національного світогляду, філософії, ідеології.

Задатки, здібності і нахили учнів, їхні обдарування, таланти найглибше і найповніше розкриваються розвиваються тоді, коли вони теоретично пізнають і практично продовжують культурно – історичні, наукові, мистецькі традиції рідного народу і починають творити в національному дусі.

За своїм покликанням українська національна система виховання найповнішою мірою враховує здобутки етнопсихології, етнософії, усіх людинознавчих, народознавчих наук, українознавства як інтегрованої системи наукових знань про рідний народ, його державу.

Процес українського національно – державницького виховання дітей підлітків, юнаків ґрунтується на наступних принципах:

 2.1. Народність.

К.Д.Ушинський писав „ ... Виховання, створене самим народом і засноване на народних починаннях, має таку виховну силу, якої немає в найкращих системах, що ґрунтуються на абстрактних ідеях чи запозичені в іншого народу ”.

Формування особистості розпочинається в сім’ї, на лоні рідної природи, коли дитина перебуває переважно під впливом рідних, близьких для неї людей і, звичайно її формування здійснюється засобами народного виховання (казка, гра, легенда, міф, перші елементи праці, які найчастіше дитина засвоює від бабусі, дідуся, переконання, спрямовані на основі життєвих прикладів, звичаїв, традицій тощо). На цьому етапі розвитку особистості провідне місце належить народній життєвій педагогіці. Починає здійснюватися процес передачі життєвого досвіду старших поколінь молодшим, у чому й полягає основна суть виховання.

Саме народність є тією силою, яка рухає стержневу основу виховання, бо народне – це кришталево чисте, правдиве, високо моральне, глибоко гуманне, вічне і завжди сучасне. Загально людські цінності – плоди життєвої педагогіки, вирощені кількома поколіннями народу. Народність є категорією моральною: в ньому поєднуються особисті прагнення з волею народу, особисте благополуччя з добробутом країни, виховання набуває особливого морального смислу, оскільки воно сприяє розвиткові духовного світу людини, готує її до життя, до служіння батьківщині, народу. Для того, щоб з доблестю служити рідній країні, щоб своєю життєвою справою здійснювати волю нації, не досить одного лише бажання чи переконання. Потрібно мати ще відповідні знання й уміння. Потрібно спеціально готувати себе до служіння батьківщині шляхом самовиховання і сприйняття виховних впливів і навчання в освітньому закладі. Ось чому і школа, і педагог, і держава, які недостатньо чи погано виховують і навчають підростаюче покоління, здійснюють злочин, такий самий, якби під час війни затримували боєприпаси, виготовляли неякісні снаряди і давали дурних, недовчених, недисциплінованих і боязких солдатів. Національне виховання – суворий обов’язок перед народністю.

Якщо міркувати на народній основі то фактори національного виховання є корінням могутнього, довголітнього дерева в якому функціонує у відповідній системі процес, названий вихованням як природний біологічний процес, що живить дерево, так і виховання охоплює кореневище, тобто основу, вданому випадку національну, і деревину як стержень, що є провідником усіх функціонуючих процедур, і розгалуження. І чим глибшим є коріння, чим живодайнішим грунт тим ефективніше здійснюється розвиток і могутнішим є дерево, родючішим і густішим його розгалуження, яке являє собою багатогранність функціонуючих впливів, тим вище його верховіття. Інакше кажучи, спостерігається відповідна динаміка розвитку: від коріння до вершини. Досягає вершин у своєму розвитку той народ, який розвиваючись спирається на спільні для всіх народностей основи, чітко визначенні

К.Д. Ушинським, - народність, класицизм, науку, християнство (маємо на увазі європейські народи) тобто проходить шлях від народності до нації, від нації – до рівня світової цивілізації. Так поєднуються загальнолюдський і національний підходи до здійснення виховного процесу.

2.2. Природовідповідність.

Враховує багатогранну і цілісну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехтування або лише часткове врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати виховні можливості, натомість породжує нерозвиненість задатків, нахилів, талантів учнів, невикористання засобів пізнання, загальмованість психічних процесів тощо. „Природа хоче, - писав французький філософ – просвітитель Жан-Жак Руссо, - щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємося порушити цей порядок, та виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не забаряться зіпсуватись: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти”.

 2.3. Культуровідповідність.

Передбачає органічний зв’язок із культурним надбання всього людства, історією свого народу, його мовою, культурними традиціями, народним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь.

Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючих поколінь забезпечується лише рідною мовою, тому що на основі рідної мови в учнів найефективніше формується національна психологія, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші компоненти духовності народу. „Мова народу, - писав К.Д.Ушинський - , кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози, весь той глибокий, сповнений думки й почуття, голос рідної природи, який гучно лунає в любові людини до її інколи суворої батьківщини, який виразно відбивається в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів”. На основі рідної мови школярів найефективніше формується національна психологія, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші компоненти духовності народу. Засвоюючи рідну мову з раннього віку, діти поступово стають носіями національного змісту духу. Формуванню гуманістичної суті дитини, патріотичної спрямованості національної самосвідомості, повноцінності, громадянської зрілості сприяють такі поняття, як родовід, історія рідного роду, краєзнавство, природа рідного краю, народна міфологія, фольклор, національне мистецтво, народний календар, національна символіка, народні прикмети, вірування, релігія і виховні традиції, родинно-побутова культура, національні традиції, звичаї, обряди.

2.4. Гуманізація.

Створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин вихователя і вихованців; повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір’я до неї; виховання гуманної особистості; виховання – центр навчально-виховного процесу. Сприяє вихованню гуманної особистості – щирої, людяної, доброзичливої, милосердної.

2.5. Демократизація.

Мислиться як усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності. Глибоке усвідомлення взаємозв’язку між ідеалами свободи, правами людини і громадянською відповідальністю. Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, врахування думки колективу кожної особистості.

2.6. Етнізація.

Передбачає наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Забезпечення можливості всім дітям навчатися в рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, почуття належності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету народу, увічнення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання їх як типових носіїв національної культури. Принцип – етнізації – невід’ємна складова соціалізації дітей, він однаковою мірою стосується всіх народів, що живуть в Україні.  

Підсумовуючи сказане, слід ще раз окреслити шляхи формування цілісної особистості громадянина України.

З, переважно, раннього віку діти мають виховуватися рідною мовою, високохудожніми засобами міфології, фольклору, мистецтва, літератури, на національних пріоритетах.

Діти повинні виростати в культурному етнічному сере­довищі, разом із батьками, педагогами брати активну участь у реалізації наснаже­них духовністю національних традицій і звичаїв. Згідно з народною, зокрема козаць­кою виховною мудрістю, пізнання світу і себе в ньому ведуть дітей до найважливіших цінностей - Бога як Найвищої Справедливості і України-Батьківщини.

Стійкі релігійні традиції на­шого народу відіграють про­відну роль у формуванні цілісної особистості. Єдність існуючих концепцій, реалізація ними в своїй діяльності, впливі на молодь національних, за­гальнодержавних і загально­людських цінностей сприяють вихованню цілісної духовності підростаючих поколінь.

Глибоке пізнання осо­бистістю основ рідної цілісної культури, вищих здобутків світової культури, засвоєння сучасних світових наукових теорій і практичне застосу­вання їх у своєму житті сприя­ють формуванню різнобічних трудових умінь і навичок. У вихованні цілісної особистості високий статус належить інтелектуальному, емоційно-естетичному, моральному, ідейному, екологічному та іншим видам виховання, які здійснюються в єдиному комплексі.

В сучасних умовах значно актуалізуються патріотичне, світоглядне, громадянське, національно-державницьке загартування підростаючих поколінь. Пріоритетної уваги педагогів заслуговує форму­вання в особистості компо­нентів національної свідо­мості, правосвідомості, філо­софії, ідеології, моралі, світ­огляду, характеру та ін. Цілісну особистість формує її актив­на участь у традиційних і новітніх видах діяльності-господарській, науковій, народознавчій, естетичній, спортивно-оздоровчій, еко­логічній та ін.

Українознавчі підходи в на­вчально-виховному процесі сприяють пробудженню відчуття, спільності, рідності по крові і по духу зі своїми співвітчизниками. При цьому особистість сприймає серцем і душею живлющу і цілющу снагу скарбниці - вічної еволюції нації, відчуває себе живою ланкою в тисячолітньому ланцюгу її поколінь. Це дає відчуття повноти жит­тя, усвідомлення його висо­кого сенсу і покликання. Ідентифікувати себе з нацією - це вірний шлях стати пат­ріотом і громадянином, успіш­но долати життєві труднощі, мати твердий грунт для самопізнання і самореалізації.

Високу духовність осо­бистості формують націо­нальні символи України - герб (трикуття, тризуб), синьо-жов­тий прапор, гімн „Ще не вмер­ла Україна”. Могутні держ­авотворчі прагнення, цілісну особистість формує козаць­ко-лицарська символіка: За­порозька Січ, Хортиця, була­ва, бунчук, козацькі прапори, образи вічно живих у істо­ричній пам’яті народу лицарів- Байди, Мамая, Тараса Бульби.

Важливе завдання батьків, педагогів - формувати в підлітків і юнаків прагнення бути сучасним лицарем, бу­дувати в собі Духовну Січ - сучасну фортецю українського духу. Сутність такої фортеці духу – в наданні пріори­тетності загальнонаціональ­ним загальнодержавним пот­ребам, інтересам, цінностям перед особистими, в утвер­дженні добра, краси, глибо­кої людяності, високої гро­мадянськості особистості, її мужньої позиції, наступальності в боротьбі зі злом, не­правдою, потворністю в житті і в досягненні перемоги над ними, в зміцненні України як незалежної держави.
 
Категорія: Виховна робота | Додав: Школа9 (24.01.2013)
Переглядів: 4708 | Теги: Принципи процесу виховання – їх хар, Принципи національного виховання, Повага до особистості дитини та роз | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Поздоровлення
Погода
Погода у Лисичанську

Copyright Sch9 © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz